Чим міг зацікавити єгиптян маленький жук родини Lamellicornus, чорний, іноді з металевим відтінком? Спостерігаючи за його поведінкою, вони помітили, що цей великий трудівник обробляє м‘яку масу гною, яка не має форми, наполегливо й завзято перекочуючи її перед собою, так, що вона перетворюється на бездоганну сферу, кулю, в яку він потім відкладає свої яйця.

Зробивши гнійну кулю, скарабей котить її зі сходу на захід й, виривши нірку, ховає в неї кульку на 28 днів. Весь цей час личинки живляться гноєм, із якого зроблені кульки. На 29-й день жук розкопує кулю, кидає її у воду й з неї з‘являються маленькі скарабеї.

Ця властивість скарабея, а також той факт, що він літає в найспекотніший час доби привели єгиптян до ототожнення його із Сонцем. Вважалось, що маленький жук повторює шлях Сонця, яке воскресає, повертаючись із світу тіней. Він народжується й воскресає із гною, свого власного світу тіней і зруйнування. Кулю скарабея, яка містить у собі насіння нового життя, ототожнювали із Сонцем – вогняною сферою, яка несе у собі зародок усього живого. Подібно до того як Сонце здійснює подорож по небу, випромінюючи світло й тепло, створюючи умови для відродження життя в усьому сущому, кулю з яйцями котить скарабей із сходу на захід до тих пір, поки зародки не дозріють і не народяться на світ.

Споконвічно скарабей був утіленням і символом Хепрі (або Хепера), одного зі стародавніх єгипетських богів, пов‘язаних із потаємними таїнствами Сонця. Якщо бог Ра символізує денне Сонце, а Атум – нічне, потаємне, то Хепрі – божество з головою скарабея – утілює ранкове Сонце, що сходить. Атум, Ра й Хепрі являють собою три образи, три обличчя одного, вічного бога Сонця. Як й інші сонячні божества, Хепрі мав функцію Деміурга, Творця світу, людини і Всесвіту.

Ім‘я Хепрі перекладається як “той, що виник із самого себе”, “який виник із свого імені”. Єгиптяни вважали, що створення світу відбулося, коли бог Хепрі вимовив своє потаємне ім‘я. Найчастіше в єгипетській релігії ми зустрічаємо подвійне божество Атум-Хепрі, Атум, “Самостворений”, нічне, потаємне Сонце містерій, проявляє свою силу через Хепрі – Сонце, що сходить, і несе воскресіння життя. В “Текстах пірамід” Атума-Хепрі називають ще й Амоном – таємною душею Сонця, творцем Ра, видимого денного сонячного диска й великого бога Осірііса.
“Він могутній Єдиний образ Хепрі, народжений через Хепрі, володар образу Хепрі; коли він з‘явився, нічого не існувало, крім нього. Він сяяв над землею з незапам‘ятних часів; він володар світла і сяяння… Коли цей священний бог створив себе, небеса й земля були створені його серцем…” (із “Папірусу принцеси Несі-Хенсу”). Хепрі завжди символізував невидиму силу творення, яка дає поштовх для руху по небу не лише денному сонячному диску, але й усьому сущому”.

За легендою, скарабей виходить із ніздрів голови Осіріса, похованої в Абідосі, сповіщаючи про його воскресіння з мертвих у світі небесному. Фігурка маленького жука, що завзято й наполегливо перекочує свою кульку з гною, щоб у ній не загинуло насіння нового життя, стає символом імпульсу відродження, який виникає всередині інертної, але живої матерії, готової почати новий цикл існування.

Хепрі-скарабей як великий символ і найсильніший талісман супроводжував єгиптянина не лише на усіх етапах його життя, а також і після смерті. Єгиптяни вважали, що навіть тіло померлого, яке розкладається, містить у собі зародок нового життя – безсмертну душу, сяючу, яка після смерті тіла, звільнюючись, воскресає в іншому світі, продовжуючи свою подорож небесними стежками. Скарабей завжди був символом імпульсу, який отримує душа для небесного польоту, для відродження у світі духовному, після того як у ній починає помирати й розкладатися все матеріальне. Він втілював таємну силу Серця, яку людина повинна була пробудити у собі, для того щоб відродитися, померти й воскреснути, перемогти будь-яку інерцію й будь-яке “болото”, подолати будь-які перешкоди, які очікують його у житті та після смерті.

Не випадково у Єгипті в процесі муміфікації замість справжнього серця вставляли серце з кераміки, каменя чи іншого освяченого матеріалу з амулетом скарабея нагорі або фігурку скарабея, щоб у тілі померлого знаходився центральний символ нетлінної сутності, безсмертя та воскресіння. В багатьох єгипетських текстах Скарабей Серця змальовувався тонко й гарно: “Бог, що існує у моєму серці, мій Спаситель, мій Володар, який захищає світ у мені…” Для єгиптян Серце людини було осередком його свідомості, глибоких знань, мудрості й спогадів про Вічне. Це була особлива таємнича сутність, яка існувала в тілі й після смерті йшла з нього в інший світ разом із душею, керувала всім існуванням людини… Недарма говорили в Єгипті, що Серце людини – це її власний Бог.

Серце грало важливу роль у знаменитій сцені психостазії – зважування душі після смерті. Перед судом Осіріса на одну чашу терезів кладеться серце померлого, яке несе відбиток усього доброго, шляхетного, але також і всього поганого й руйнівного, що було скоєно людиною на землі. На іншій чаші терезів лежить перо Маат, великої богині універсальної справедливості та мудрості. Для того щоб душа померлого могла продовжити подорож у Вічності, його серце повинно бути легшим ніж перо Маат. А легким воно може стати, лише коли воно чисте, якщо воно заповнене світлом, породженим благими вчинками на землі, якщо воно звільнене від важкого тягаря пороків і безчестя.

Таким чином, Скарабей Серця перетворюється після смерті на свідка душі померлого, всіх його вчинків, у суддю його власної совісті, від якого залежить його спасіння або осудження.

У Єгипті зображення й фігурки скарабея зустрічалися майже скрізь. Вони могли бути виготовлені із зеленого базальту, зеленого граніту, вапняку, зеленого мармуру, блакитної глини, блакитної смальти, фаянсу, покритого пурпурною, блакитною, зеленою глазур’ю. На основу фігурки зазвичай наносили священні символи й вислови, пов‘язані з таїнством відродження. В деяких випадках скарабей мав людське обличчя або голову. Іноді на його спині зображувалися човен бога Ра, птах Бенну (Фенікс – душа Ра) і Око Гора. В пізніші часи поховальні скарабеї вкладали у фаянсові нагрудні прикраси, виконанні у формі пілонів, на які наносився малюнок фарбами або рельєфне зображення човна Сонця. Скарабей розміщувався так, щоб здавалося, наче він знаходиться у човні; ліворуч від нього зображалася Ісида, а праворуч – Нефтида, сестри-богині, які символізували Таїнства неба й землі та ключі до них.

Символ Скарабея мав у Стародавньому Єгипті ще одне прочитання. Цей маленький жук став символом учня і його шляху до мудрості. Подібно до того як скарабей настійливо й наполегливо перетворює бездоганну, в‘язку масу гною на кульку, щоб закласти в неї насіння життя, учень, що йде шляхом мудрості, повинен трансформувати безформну і в‘язку масу своїх недоліків і обмежень в ідеальну, бездоганну, вогняну й прозору сферу, яка віддзеркалює світло Духу. Навіть із найглибшої темряви, із грузького болота можна вирватися, можна воскреснути, народитися заново, при умові, якщо пробуджується таємнича сила й мудрість серця, що дає душі можливість спрямувати до нових далей, у нове життя, новий етап існування.

Скарабей, що має крила й тримає у лапах вогняну кулю, стає символом нового, молодого Сонця весни, яке, перемігши темряву і воскреснувши, сходить, щоб принести новий імпульс життя й відновлення. Його два крила символізують два ока – нічне, що бачить у темряві, пов‘язане з Місяцем, і денне, що дає життя всьому сущому, пов‘язане із Сонцем. На його спині – знаменитий Символ may, в центрі якого знаходиться точка, де зустрічаються Небо й Земля. Виконавши свою місію на землі, скарабей-Сонце розпростує крила й відлітає в нескінченні далі, повертається на небо, до витоків, які народили його.

Таким чином, у Єгипті скарабей став символом, близьким і дорогим душі кожного учня, який супроводжував його на шляху, допомагав подолати найжахливіші випробування. Він нагадував людині про те, що в ній є таємниче Серце, що її душа може відродитися, воскреснути, стати подібною до Сонця, яке сходить, яке перемогло темряву й приносить життя, тепло й світло. Він нагадував про небо, про Безсмертя, про Вічне, про Прекрасне, про силу польоту, про нескінченні далі, що ваблять душу… Він пробуджував глибокі спогади й був символом весни, вічної молодості душі, що живе за межами простору і часу, життя й смерті.

• Загадковий Лох-Несс
• Летючий голландець: міраж чи реальність?
• Нові знання про "старий" Стоунхедж